Від лікувальної фізкультури до сучасної фізичної терапії: історія та сучасні тенденції.
Історичний розвиток лікувальної гімнастики і фізичної терапії
Лікувальна фізкультура (ЛФК) – використання фізичних вправ з терапевтичною та профілактичною метою – має глибокі історичні корені. Ще в стародавні часи лікарі різних культур помічали цілющий вплив руху: у Китаї (III–II тис. до н.е.) описано дихальні вправи (рис.1), пасивні рухи, вправи з опором і масаж для лікування хвороб. У стародавній Індії
(рис.1)
виникла одна з найдавніших оздоровчих систем – хатха-йога, що поєднувала статичні пози, спеціальні дихальні техніки та концентрацію уваги для досягнення фізичної і духовної рівноваги.
У Греції (V ст. до н.е.) лікар Геродік вважав піші прогулянки, біг і гімнастику лікувальними засобами, а Гіппократ ввів принцип «не нашкодь» і поняття дозування фізичних вправ для хворих. Відомий римський лікар Гален (II ст. н.е.) також використовував лікувальну гімнастику для реабілітації поранених гладіаторів, систематизуючи знання про вправи і масаж.
Після періоду середньовічного застою в медицині, інтерес до лікувальної гімнастики відновився в епоху Відродження. У 1556 році італієць Джіроламо Меркуріалі опублікував трактат De Arte Gymnastica «Мистецтво гімнастики», де розглядав фізичні вправи як частину медицини. Подальший науковий фундамент заклали дослідження в анатомії та фізіології: наприкінці XVIII – початку XIX ст. було винайдено перші реабілітаційні пристрої на зразок Gymnasticon для розробки суглобів (History of Physiotherapy) (рис.2).
(рис.2)
Становлення фізичної терапії як окремої галузі відбулося у XIX–XX століттях. У 1813 році швед Пер Генрік Лінг заснував у Стокгольмі Королівський центральний інститут гімнастики – школу, де навчали «медичних гімнастів», використовуючи вправи, масаж і маніпуляції для оздоровлення (Per Henrik Ling | Swedish physical educator | Britannica). Уже в 1887 році у Швеції фахівці з лікувальної гімнастики отримали офіційне визнання і реєстрацію як “лікарняні гімнасти” (History of Physiotherapy). Приблизно в той же час у Великій Британії (1894) чотири медсестри заснували Чартерне товариство фізіотерапії – першу професійну асоціацію фізіотерапевтів (History of Physiotherapy). У наступні десятиліття навчальні програми з фізичної терапії з’явилися в різних країнах: наприклад, у 1913 році відкрито школу фізіотерапії при Університеті Отаго (Нова Зеландія) (фото 1), а в 1914 році – курс підготовки реабілітаційних асистентів (reconstruction aides) у США (History of Physiotherapy).
(фото 1)
Події початку XX століття стимулювали розвиток фізичної реабілітації. Під час Першої світової війни та епідемії поліомієліту 1916 року виникла потреба відновлювати тисячі пацієнтів з руховими порушеннями (рис.3). Військові шпиталі залучали спеціально навчений персонал – так званих “реабілітаційних асистентів” – для відновлення функцій поранених солдатів (History of Physiotherapy).
(рис.3)
У 1918 році в США офіційно запровадили термін “Reconstruction Aide” для фахівців з фізичної терапії, а при військовому шпиталі Walter Reed (Вашингтон) відкрили першу школу фізіотерапевтів (History of Physiotherapy). 1921 року Мері Макміллан організувала Американську асоціацію фізичної терапії, а невдовзі лікувальна фізкультура утвердилася як ключовий метод реабілітації пацієнтів з поліомієлітом, про що свідчить діяльність фонду Warm Springs під керівництвом президента Ф.Д. Рузвельта (самого пацієнта з наслідками поліомієліту) (History of Physiotherapy).
У другій половині XX століття фізична терапія набула глобального визнання. У 1951 році 11 національних асоціацій об’єдналися в Всесвітню конфедерацію фізичної терапії (WCPT), яка нині відома як World Physiotherapy і представляє інтереси понад 600 000 фізичних терапевтів зі 129 країн світу (Our history | World Physiotherapy) (рис. 4). Фізична
реабілітація стала невід’ємною частиною систем охорони здоров’я розвинених країн: фізіотерапевти працюють не лише в лікарнях, а й у амбулаторіях, реабілітаційних центрах, школах, спортивних організаціях та геріатричних закладах.
В Україні концепція ЛФК офіційно впроваджувалася в медицину у середині XX століття. Були створені науково-дослідні установи, присвячені лікувальній фізкультурі, зокрема Київський НДІ медичних проблем фізичної культури організований професором Іваном Муравовим.
Видатний український кардіохірург академік Микола Амосов також зробив значний внесок у популяризацію оздоровчого тренування, на власному досвіді переконавшись у винятковій ролі фізичної активності для зміцнення здоров’я .
На початку XXI століття термінологія і підходи було переглянуто відповідно до міжнародних стандартів: замість вузького поняття «лікувальна фізкультура» фахівці перейшли до ширшої концепції фізичної терапії, яка охоплює не лише гімнастику, а й інші методи реабілітації. Сьогодні фізичні терапевти – це самостійні фахівці охорони здоров’я, які співпрацюють з лікарями та іншими професіоналами для відновлення функціональних можливостей пацієнтів (фото 2).
(фото 2)
Читайте у наступній статті про нові концепції у фізичній терапії ХХ–ХХІ століть…
